АФІША

  • ЦВІТ ПАПОРОТІ

    02 липня 2022р.
    початок о 12.00

  • «ПО РЕВІЗІЇ» - М.Кропивницького

    02 липня 2022р.
    початок о 18.00

  • Про що плачуть верби

    03 липня 2022р.
    початок о 18:00

--

«... Я просто не міг залишатися вдома». Як троє митців із Ужгорода добровільно змінили творчість на фронт

З живопису, музики й театру — безпосередньо у війну.

У медіа та в соцмережах ми спостерігаємо за життям добровольців із Закарпаття на фронті. І серед них — творчі люди. Ми особисто знайомі з ними, адже писали тексти про них та їхні проєкти.

Ми впевнені, що мистецтво є їхнім життям. І нам важливо знати і хочеться розповісти всім про те, як війна трансформовує їхню творчість.

  

Ми записали три історії художника, музиканта й актора з Ужгорода, які за власним бажанням пішли на передову.

 

Максим Плеша — художник, займається живописом. Мав виставку в місцевій чайній, нещодавно розкрив себе у вуличному портреті, планував розпочати другий сезон у цьому жанрі, якраз під час весняної сакури. Має власну родину й доньку.

Андрій Гасинець — учасник відомого й популярного експериментального гурту Tango Tempo, співзасновник промо-групи Voice. Де він грає, там завжди багато слухачів. Якраз напередодні війни дописував новий альбом.

Рудольф Дзуринець — актор, заступник директора Закарпатського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені братів Шерегіїв. 15 років — у професії. Він каже, що театр — це навіть не стиль життя, це і є життя. Має родину, двох доньок.

На момент нашої розмови перебував у лікарні, отримав другу контузію, але мужньо тримався. А напередодні публікування матеріалу якраз повернувся додому. 

 

Десь нам вдалося записати коротке інтервʼю, а десь — тільки уривками, адже поганий звʼязок.

 

Максим Плеша, живописець

В Ужгороді Максим творить живопис, до прикладу, втілює свої задуми в місцевому кафе Indigo. Успішно займається вуличним портретом. Наразі ж він — помічник гранатометника.

 

 

 

— Яким було твоє життя до 24 лютого 2022 року?

— Попередні півроку до війни в мене все було ідеально. Я нарешті знайшов собі вчителя з олійного живопису — Петра Свалявчика. Наслідував від нього Закарпатську школу живопису за прямою лінією від Бокшая до Василя Свалявчика, батька мого вчителя.

Працював половину тижня в ABC, решту часу малював та індивідуально займався із учителем.

ABC — для грошей, живопис — для мистецтва. Повна гармонія.

 

— Які були плани на весну 2022?

— Я вже другий сезон мав заробляти вуличним портретистом. Це мала бути казкова весна… Сакура цвіте, туристи… Хочеш — просто малюй, хочеш — бери гроші, хочеш — даруй роботу. З магазину і так платня хороша.

 

— Що мотивувало тебе піти добровольцем?

— Як можна не піти на фронт? Я це не розумію. Без емоцій.

 


 

 

— Що сказала родина?

— Ніхто з моїх рідних і знайомих не знав, що я відʼїжджаю, тому ніхто ніяк не відреагував, я їм не дав такої можливості. Тепер із усіма підтримую звʼязок і всі, звичайно, переживають, відправляють різні смачні речі, корисні речі.

 

 

— Тобі малюється там?

— Багато зусиль знадобилося, щоби звикнути до армії. Я вклав у війну багато праці і нервів, а це лише четвертий місяць. Ще й треба звикнути до страху і постійно бороти його.

Тому — мистецтво відійшло на другий план. Бували почеркушки в зошиті, які залишив на передовій. Або — ілюстровані звернення на стінах до побратимів чи ворога в грубо-солдатському форматі. 

 

 

— Про що думається тобі? Що відбувається зі світоглядом?

— Стараюся не думати. Взагалі. Думається за колектив, за єдність. Нічого не змінилося в моєму світогляді.

 

Теперішня ситуація нікуди не годиться. Тому — воля України, або — смерть.

 Поруч із Максимом мешкає кіт Мейсон.

Ось що Максим каже про нього:

— Він хропить і говорить уві сні, б’є собак і миє поспіхом лапи,  коли, почувши прильоти, мусить бігти у підвал.

 

 

Андрій Гасинець, музикант гурту Tango Tempo

Власна музика, музичні події, ідеальні креативні колаборації — це про Андрія. Ще напередодні війни завершував альбом, а з 1 березня він у 128-й бригаді,  5 березня виїхав на фронт.

Далі — пряма мова.

 

— Я не служив, через хронічну виразку міг би сидіти вдома, але… По-перше, ніхто не може вказувати нам як жити. Далі мені це було схоже на тотальне знищення всього, що любиш…

У перший день війни я побіг з Tango Tempo на студію, аби дописати майже закінчений альбом, але зрозумів, що не можу грати. А музика для мене — це все. Це мене розізлило.

 

 

Тут у нас немає типового дня, живеш моментом, секундами під час бою. Хлопці принесли гітару, але ми весь час переїжджаємо, відступаємо і йдемо вперед. Я не можу тут грати. Ми виснажені фізично, морально, душевно.

 

 

Але тримаємось і чекаємо на ротацію, в яку слабо віриться.

 

Намагаємось жартувати, грубий солдафонский гумор іноді рятує краще за бронежилет.

 

Рудольф Дзуринець

Неодмінно один із улюблених акторів глядачів Великої та Малої сцен закарпатського драмтеатру. Під час інтервʼю він перебував у госпіталі після другої контузії, а перед публікацією приїхав до Ужгорода.

 

 

— Рудольф, банальне питання, але чому відразу з початком війни ти вирішив йти в солдати?

— Ну, по-перше, я патріот, син моєї країни, тому маю її захищати. 

Памʼятаю перший день війни. 25 лютого я пішов і записався в тероборону.

У перші два дні війни, коли я очікував дзвінка із військкомату, то волонтерив, але це мене не заспокоювало. Коли потрапив у військову частину, то трохи заспокоївся і розумів, що роблю щось корисне для країни.

Два місяці ми навчалися в Ужгороді і потім нас перевели на передову в Донецьку область, до складу ЗСУ.

 

Я — не військовий, я — творча особистість, але в нас є бойовий дух. Я опанував зброю, в мене хороший командир, за два місяці навчання щось таки навчився і тепер, Слава Богу, намагався тут це втілити.

 

 

— Як відреагувала дружина?

— Спочатку вона була проти, казала, що є професійні військові і для чого це мені, ти — творча людина, актор, заступник директора театру, в тебе багато роботи.

— І тебе ніщо не зупиняло?

— Я не знаю, чому, але я просто не міг залишатися вдома, я не міг дивитися новини, я не міг дивитися на все те, що відбувалося в Україні. Я розумів, що мушу бути там, мушу підтримувати, мушу допомагати. 

 

 

— Як минає типовий день, якщо взагалі бувають такі типові дні?

— Знаєте, у нас усе непередбачувано, все залежить від бойових задач. Нам їх дають, ми їх виконуємо. Тримаємо позиції, відбиваємо атаки ворога, намагаємося не пропускати ворога, захищати Україну від орків цих, смердючих.

— Люди мистецтва переважно складно уявляють себе без творчості. На війні ж усе по-іншому?

— Ну, наразі я взагалі не замислююсь над мистецтвом, творчістю, бо тут, по суті, немає часу на такі роздуми. Я інколи думаю про театр, але більшість часу приділяється бойовим задачам.

Тут ти думаєш, як зберегти своє життя і своїх побратимів. Думаєш про те, щоби повернутися додому живим, неушкодженим, адже в мене є сімʼя, дружина, діти. Я мрію бачити їх, спостерігати, як доньки ростимуть, переживати з ними їхні підліткові проблеми, поставити їх на ноги.

 

 

— Як почуваєшся? Знаю, що потрапив до лікарні…

— Наразі знаходжуся в лікарні (на момент розмови, — авт.), в мене бойове поранення, контузія, струс і внутрішня кровотеча. Зараз у мене такі дні. Стан — задовільно-стабільний.

Це вже друга контузія, першу отримав на початку, вийшов із неї. А тепер уже друга, важка така. Накрили нас дуже, втратив свідомість і отак.

 

 

— Тобі важко і страшно, але, так відчуваю, що світоглядно тобі легше на фронті, ніж залишатися в Ужгороді?

— Я просто не міг знаходитися в Ужгороді. Коли бачив в новинах ці всі знущання, насильство — це просто жах. І розумів, що маємо їх зупинити, мусимо перемогти, мусимо довести собі, світу, що росія не є такою потужною державою, як вона себе вважає.

Щодо “страшно”, то кому не страшно? Коли стоїш на межі життя й смерті, свого життя і своїх побратимів… І щодня бачиш жахливі картини, які я не був готовий бачити, але доводиться їх спостерігати, бо це війна. 

 

 

Але й іншого виходу немає: або ми — їх, або вони — нас.

 

P.S. Рудольф — в Ужгороді.

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».

Евеліна Гурницька, Varosh

 

Наші контакти:

т/ф. (0312) 61-60-11 – приймальна
моб. (050) 411-47-41 – каса
тел.  (0312) 61-42-37 – черговий

Адреса театру:

88018 м. Ужгород, вул. Л. Толстого, 12
e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

ГРАФІК ПРИЙОМУ ГРОМАДЯН