Історія Закарпатського обласного академічного музично-драматичного театру імені Юрія-Августина та Євгена Шерегія – це не пряма лінія від одного установчого документа до іншого. Це історія культурної тяглості, яку зберігали люди – актори й акторки, режисери, музиканти, художники, педагоги, організатори та глядацтво. За сто п’ять років змінювалися держави, назви й адміністративні моделі, але незмінним залишалося головне – потреба Закарпаття у професійній українській сцені.Від міської сцени до українського театру
На початку ХХ століття Ужгород уже мав активне театральне життя, однак воно було переважно гастрольним і багатомовним. Після пожежі 1903 року, яка знищила літній театральний майданчик Ізідора Гутмана, міська управа ухвалила спорудити стаціонарний театр на Новій площі – нині площі Театральній. Будівлю за проєктом Лайоша Феєра та Іґнаца Ріттера урочисто відкрили 7 вересня 1907 року. У 1937–1938 роках її реконструювали, а нині в ній працює Закарпатський академічний обласний театр ляльок «Бавка». Ця споруда створила необхідну міську інфраструктуру, однак ще не означала появи сталої української професійної трупи.
Передумови для такої трупи визріли після розпаду Австро-Угорської монархії та входження Підкарпатської Русі до Чехословаччини. У грудні 1919 року в Ужгороді заснували Руський культурно-просвітній комітет, а 1920 року при ньому діяв драматичний гурток. Водночас частина колишньої Української республіканської капели об’єдналася в музично-драматичне товариство «Кобзар». Саме зустріч цих ініціатив із організаційними можливостями Товариства «Просвіта» створила основу першого сталого українського театру Закарпаття.
27 грудня 1920 року Головний виділ Товариства «Просвіта» в Ужгороді ухвалив організувати сталий театр. 15 січня 1921 року відбулося святкове відкриття Руського театру. Августин Волошин виголосив вітальну промову, а колектив показав народну драму Михайла Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Переповнена зала засвідчила стійкий суспільний інтерес до українського театру.
Перші місяці театр працював як організований аматорський колектив: від 15 січня до 28 серпня 1921 року він показав двадцять п’ять вистав і три концертні програми. Ця інтенсивність дала Театральній комісії підстави перевести його на професійну основу. У серпні до Ужгорода прибув Микола Садовський – корифей української сцени, актор, режисер і організатор, який привіз досвід театру Наддніпрянської України. Під його керівництвом професіоналізувалися трупа, репертуар, гастрольна діяльність і сценічна дисципліна. Вистави «Запорожець за Дунаєм», «Мартин Боруля», «Чорноморці», «Дай серцю волю, заведе в неволю» поєднували музичність, народну основу та школу реалістичної акторської гри. Трупа гастролювала містами й селами Закарпаття, працювала для селянства та молоді, виховула нову українськомовну глядацьку аудиторію. У 1923 році керівництво перебрав Олександр Загаров, який приніс на закарпатську сцену психологічну режисуру, новітню українську й європейську драматургію. Поруч із українською класикою з’явилися сценічні прочитання Володимира Винниченка, Спиридона Черкасенка, Генріка Ібсена, а сценічний реалізм поступово ускладнювався модерними художніми пошуками.
У різні роки театр очолювали Роман Кирчів, Микола Садовський, Олександр Загаров, Юлій Бращайко, Микола Певний, Федір Базилевич і Микола Аркас. Упродовж 1920–1929 років колектив показав понад 1200 вистав, із них 152 прем’єри, – українською мовою, на сценах Закарпаття та Чехословаччини. Його діяльність створила професійне середовище, виховала акторів і глядачів, утвердивши українську сцену як простір національного самоусвідомлення.
Наприкінці 1920-х років політичний тиск і різке скорочення державної субвенції – з 280 тисяч до 40 тисяч чехословацьких крон – поставили театр у критичне становище. 31 грудня 1929 року він припинив діяльність. Це була ліквідація інституції, але не традиції – люди, професійні навички та культурна потреба вже існували й невдовзі породили нові форми театрального життя.
Після закриття Руського театру театральний рух втратив єдиний центр, проте не зник. Микола Аркас-молодший намагався відродити професійну трупу; діяли аматорські гуртки, молодіжні та пластові осередки, курси сценічної підготовки. Саме в цьому середовищі формувалося покоління, яке створило «Нову Сцену». Її засновниками й провідниками стали брати Юрій-Августин та Євген Шерегії – режисер-драматург і композитор-диригент, чиї імена сьогодні носить театр. «Нова Сцена», заснована 1934 року, виросла з молодіжної театральної ініціативи у професійну трупу. Вона послідовно утверджувала українську мову, власну драматургію і виразну національну образність. Важливою рисою колективу була внутрішня система підготовки кадрів – драматичні курси й театральна школа. У 1938–1939 роках, коли Хуст став столицею автономної, а згодом незалежної Карпатської України, «Нова Сцена» набула статусу державного театру. У цій якості театр був не додатком до політичних подій, а однією з культурних інституцій українського державотворення. За п’ять років колектив здійснив 34 прем’єри і показав близько 240 вистав на Закарпатті, у Кошицях, Празі та інших містах.
Паралельно в Ужгороді у 1936–1938 роках діяв Земський підкарпаторуський народний театр, зорієнтований переважно на російськомовний репертуар. Спроби адміністративно об’єднати його з «Новою Сценою» наштовхнулися на принципову позицію братів Шерегіїв та українського культурного середовища: Закарпаттю потрібен український театр, а не його русифікована заміна. Цей конфлікт виразно показує, що боротьба точилася не лише за сцену чи фінансування, а й за право називати власну культуру своїм іменем.
У березні 1939 року угорська окупація Карпатської України перервала діяльність «Нової Сцени». Частина митців зазнала переслідувань, частина емігрувала або шукала можливості працювати в інших колективах. У 1940–1944 роках в Ужгороді функціонував Угроруський народний театр – у межах цензури та ідеологічної політики окупаційної влади. Попри різні політичні орієнтації установ і зміну режимів, професійне середовище було збережено – актори, музиканти та сценічні працівники переходили з одного колективу до іншого й зберігали практичну пам’ять театру.
Навесні 1945 року Народна рада Закарпатської України ухвалила організувати в Ужгороді народний театр. 30 квітня новий колектив показав виставу «Руські люди» Костянтина Симонова; художником був Федір Манайло. 12 листопада 1945 року постанова Ради народних комісарів УРСР визначила створення Закарпатського обласного державного українського музично-драматичного театру з 1 січня 1946 року. На формування колективу суттєво вплинули митці Запорізького українського музично-драматичного театру імені Миколи Щорса, який гастролював на Закарпатті під керівництвом Володимира Магара. 7 листопада 1946 року театр офіційно відкрився виставою «Під каштанами Праги» Костянтина Симонова.
Радянська ідеологічна думка описувала 1946 рік як початок «нового» театру. Однак кадровий склад свідчить про складнішу картину. До повоєнної трупи ввійшли вихованці й учасники довоєнних колективів – «Нової Сцени», Угроруського народного та Земського підкарпаторуського театрів. Маруся Шерегі-Шутко, Іван Шутко, Марія Пільцер, Михайло Сочка, Петро Гоца, представники родини Левкуличів та інші принесли досвід попередніх десятиліть. Євген Шерегій у жовтні 1946 року став музичним керівником і працював у театрі до 1965-го. Отже, державна установа постала не на порожньому місці: вона поєднала місцеву професійну традицію з організаційною та кадровою підтримкою театру Володимира Магара.
Перші повоєнні десятиліття були часом інституційного зміцнення і водночас жорсткого ідеологічного контролю. Театр повинен був виконувати державні репертуарні плани, ставити радянську драматургію та формувати «правильну» картину сучасності. Поруч із цим колектив систематично повертався до української класики й музичної драми – Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Карпенка-Карого, Івана Франка, Марка Кропивницького, Михайла Старицького. Саме ці вистави підтримували зв’язок із традицією, закладеною Руським театром.
У цей період творчий профіль Закарпатського театру формували режисери Володимир Магар, Гнат Ігнатович, Григорій Воловик, Віталій Авраменко, Андрій Ратмиров та інші. Серед помітних постановок перших років – «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого, «Дванадцята ніч» Вільяма Шекспіра, «Украдене щастя» Івана Франка, «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького. На сцені працювали Кирило Маринченко, Марія Пільцер, Микола Білецький, Петро Ластівка, Віктор Аведіков, Галина Ушенко та інші митці, які створили фундамент акторської школи обласного театру.
Музично-драматичний характер театру визначали оркестр, вокальна культура та робота композиторів і диригентів. Поруч із Євгеном Шерегієм із театром співпрацювали Дезидерій Задор, Степан Мартон та інші закарпатські музиканти. Сценографічну мову формували Федір Манайло, Андрій Коцка, Микола Манджуло, Валентина Франківська. Їхня участь вписувала сцену в ширший феномен закарпатської школи образотворчого мистецтва: вистава ставала місцем зустрічі театру, музики й живопису.
1963 року Закарпатський український музично-драматичний театр об’єднали з Мукачівським театром; установа дістала назву Закарпатського музично-драматичного театру. Реорганізація розширила кадровий склад і географію роботи, але водночас вимагала наново вибудовувати художню єдність трупи. У 1960–1970-х роках театр активно гастролював Україною та іншими республіками СРСР, працював у містах і селах області, залишаючись фактично головною українською професійною сценою Закарпаття. Важливий етап розпочався 1970 року, коли директором став Василь Руснак. У 1974–1985 роках головним режисером працював Ярослав Геляс – актор і режисер європейського масштабу, вихований львівською театральною школою. Його постановки «Чаклунка синіх гір» Володимира Сичевського, «Дон Карлос» Фрідріха Шиллера, «Незабутнє» за Олександром Довженком, «97» Миколи Куліша, «Сорочинський ярмарок» за Миколою Гоголем розширили жанровий і стильовий діапазон сцени. Поетична драма, велика класика й твори сучасних українських авторів вимагали від трупи психологічної глибини, пластичної виразності та ансамблевості.
Репертуар дедалі виразніше відкривав літературу самого краю: «Верховино, світе ти наш» Михайла Тевельова, «Жменяки» Михайла Томчанія, «Чаклунка синіх гір», «Повінь» Федора Потушняка, «Голос великої ріки» Дмитра Кешелі та інші твори. Локальна тема переставала бути етнографічною декорацією, через неї театр осмислював пам’ять, моральні конфлікти, мову й історичний досвід Закарпаття.
Від початку 1970-х років в Ужгороді споруджували нову театральну будівлю на лівому березі Ужа. Проєкт, пов’язаний з архітекторкою Санею Афзаметдіновою та київськими проєктними інституціями, у 1980-х доопрацьовували закарпатські фахівці на чолі з Михайлом Томчані. В оформленні інтер’єрів і монументально-декоративних творів брали участь Калман Штихлайтнер, Казимир Медвецький, Кароль Вальї, Павло Керестей, Василь Свида, Марія та Мігай Іванчо, Володимир Щур, Андрій Бокотей, Ференц Ерфан, Терезія Чувалова та інші митці. 15 січня 1988 року відбулося відкриття першого тетрального сезону в новому приміщенні театру з великою сценою і залою приблизно на вісімсот місць. Монументальна будівля стала не лише домівкою трупи, а й одним із найпомітніших зразків пізнього модернізму в міському просторі Ужгорода.
Переїзд до нової будівлі збігся з глибокими суспільними змінами. У 1988–1991 роках головним режисером був Станіслав Мойсеєв, згодом – Юзеф Фекета, Олександр Саркісьянц, Анатолій Філіппов. На межі 1980–1990-х у репертуарі з’явилися твори, які повертали заборонені або спотворені радянською культурною політикою імена й теми – «Зона» Миколи Куліша, «Закон» Володимира Винниченка, нові прочитання української класики. Театр поступово звільнявся від обов’язкової ідеологічної риторики, хоча економічна криза 1990-х істотно обмежувала постановчі можливості.
У незалежній Україні театр зберіг статус обласної української музично-драматичної сцени. Директор Іван Білак, який очолював установу в 1991–2003 роках, і наступні керівники працювали в умовах постійного пошуку ресурсів, зміни глядацьких звичок та конкуренції з масовою культурою. Важливою опорою залишалася трупа: Марія Харченко, Лариса Білак, Людмила Іванова, Майя Геляс, Анатолій Філіппов, Ярослав Мелець, Василь Шершун, Степан Барабаш, Наталія Засухіна та інші майстри й майстрині підтримували професійну традицію та передавали її молодшим поколінням.
У репертуарі 1990–2010-х співіснували українська і світова класика, музична комедія, сучасна драматургія та твори закарпатських авторів. «Мати-наймичка» за Тарасом Шевченком, «Танго для тебе» братів Шерегіїв, «Покаяння» Олександра Духновича, «Судний час» Івана Козака, «Жменяки», «Повінь», «Голос великої ріки» окреслювали лінію театру пам’яті. Водночас постановки за Шекспіром, Мольєром, Гольдоні, Шиллером, Чапеком та інших сучасних європейських драматургів утримували театр у широкому культурному контексті. [
26 травня 2011 року рішенням Закарпатської обласної ради № 224 театрові присвоєно імена братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв. Це рішення повернуло в офіційну назву засновників «Нової Сцени» і символічно з’єднало повоєнну інституцію з міжвоєнною історією українського театру краю. 6 грудня 2016 року наказом Міністерства культури України № 1152 театрe надано статус академічного. Цей статус зафіксував професійні здобутки колективу, але водночас поставив вищі вимоги до художньої політики. В цьому ж році спільними зусиллями молодих ентузіастів було відкрито експериментальний простір камерної сцени. Театр працював із запрошеними режисерами й художниками, розширював камерний репертуар, звертався до сучасної прози та драматургії. Поруч із музичними й комедійними виставами на великій сцені з’являлися психологічні драми, експериментальні сценічні форми, моновистави.
Цей період охоплював кілька різних етапів: успішні постановки співіснували з інституційною інерцією, браком системної комунікації та нерівномірною включеністю в загальноукраїнський театральний процес. Пандемія COVID-19 зупинила фестивальні та гастрольні проєкти, а повномасштабне російське вторгнення 2022 року радикально змінило умови існування театру, склад аудиторії й саме розуміння суспільної функції закарпатської сцени.
Повномасштабна війна перетворила Ужгород на один із важливих тилових культурних центрів України. Місто прийняло десятки тисяч внутрішньо переміщених людей. Для Закарпатського облмуздрамтеатру це означало появу нових глядачів і потребу заново відповісти на питання: навіщо театр потрібен суспільству під час війни? Відповіддю стали не втеча від реальності й не суцільна траурна риторика, а поєднання психологічної підтримки, громадянської відповідальності, мистецького пошуку та відкритого діалогу.
У червні 2023 року театр очолив актор, режисер і ветеран російсько-української війни Рудольф Дзуринець. Нова управлінська команда взяла курс на видимість інституції, оновлення репертуарної й комунікаційної політики, модернізацію простору та розширення партнерств. Упродовж першого року було відкрито три нові сценічні майданчики, здійснено дванадцять прем’єр, розпочато системну роботу над фізичною й культурною безбар’єрністю. Театр активізував благодійні проєкти на підтримку Сил оборони України, зокрема екскурсії «За лаштунки заради ЗСУ».
Репертуар останніх сезонів демонструє прагнення працювати в різних масштабах і жанрах. Велика сцена приймає українську класику, музичні та сімейні постановки; Мала сцена зосереджується на психологічній драмі й сучасній п’єсі; сценічні простори у фоє, скансені, Невицькому замку та нова «Сцена-трюм» повертають театрові мобільність. Вистави «Загадкові варіації» за пʼєсою Еріка-Емануеля Шмітта режисера Олексія Кужельного, «Приречені» Олега Михайлова режисера Артура Опрятного, «Ніч Гельвера» Інгмара Вілквіста режисерки Маргарити Савенко, «Ефект Елджернона» за мотивами твору Деніела Кіза режисера Олега Мельничука, «Richard III» Вільма Шекспіра та «Неаполь – місто мільйонерів» Едуардо де Філіппо режисера Михайла Фіщенко, «Кайдашева сімʼя» за Іваном Нечуй-Левицьким режисера Станіслава Садаклієва, «Вовчиха» за Ольгою Кобилянською та «Децима» Сергія Марена режисерки Яни Богомолової, «Інша» за пʼєсою Ніла Лабюта режисера Рудольфа Дзуринця демонструють жанрово-тематичне розмаїття постановок, варіативність режисерських концепцій і значну амплітуду акторських завдань.
У 2024 році театр на чолі з Рудольфом Дзуринцем започаткував Всеукраїнський фестиваль актуальної драматургії «Драма сьогодення». 2025 року він набув міжнародного статусу, а третій фестиваль у лютому–березні 2026 року поєднав конкурсну програму з форумом «Закарпаття театральне», лекціями, дискусіями та майстер-класами. Фестиваль став професійною платформою, що повертає Ужгород у загальноукраїнську й центральноєвропейську театральну розмову. Паралельно відновлено фестиваль «Під цвітом сакури» та розширено міжнародні контакти зі словацькими, угорськими й іншими європейськими партнерами.
Окремим напрямом роботи Закарпатського облмуздрамтеатру стала робота, спрямована на розширення доступності театрального мистецтва та впровадження інклюзивних практик. За підтримки Українського Культурного Фонду театр кілька років поспіль реалізує проєкти, спрямовані на доступність вистав і творчу участь людей з інвалідністю та нейрорізноманітних осіб. Відкриття нових майданчиків, технічне оновлення, робота з різними глядацькими аудиторіями та зміна способу комунікації формують модель театру як публічного простору, відкритого для всіх.
Водночас інституція повертає власну пам’ять – працює з архівами, відкрила театральний музей, проводить вечори пам’яті та переосмислює хронологію сезонів. Завершивши у червні 2026 року 105-й сезон, у вересні театр відкриває 106-й і веде свій відлік від Руського театру товариства «Просвіта» 1921 року. У ювілейному сезоні йшлося про деколонізацію інституційної пам’яті – радянський адміністративний акт 1945–1946 років більше не перекреслює попередні двадцять п’ять років української професійної сцени.
Закарпатський академічний обласний український музично-драматичний театр імені братів Шерегіїв сьогодні є спадкоємцем кількох взаємопов’язаних театральних традицій: Руського театру «Просвіти», театру «Нова Сцена» Карпатської України, повоєнного державного музично-драматичного театру та сцени незалежної України. Між цими етапами не завжди існувала безперервність юридичної особи, зате існувала спадкоємність людей, професійної школи, репертуарних принципів і суспільної місії. Тому сучасний статус театру варто розглядати не як завершення певної історичної траєкторії, а як черговий її етап. Перед інституцією залишається завдання не лише зберігати успадковану традицію, а й критично її переосмислювати, співвідносити з актуальними мистецькими процесами та потребами суспільства. Життєздатність театральної традиції визначається здатністю кожного нового покоління знаходити для неї сучасну художню форму.
Сьогодні Закарпатський обласний академічний музично-драматичний театр імені Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв є найбільшою професійною театральною сценою краю і географічне розташування у регіоні, безпосередньо наближеному до кордонів Центральної Європи надає йому особливої культурної місії. Перебуваючи на перетині українського, словацького, угорського, румунського культурних просторів, театр має можливість бути не лише осередком збереження національної театральної традиції, а й активним учасником транскордонного мистецького діалогу. Він залишається культурним простором України на перетині кордонів – інституцією, що утверджує присутність українського слова, української драматургії та сучасної сценічної культури в одному з найбільш багатокультурних регіонів держави. Його значення визначається не лише масштабом сцени чи академічним статусом, а здатністю поєднувати локальну культурну пам’ять із загальноукраїнським театральним процесом і відкривати його до європейського контексту.
Саме тому історія Закарпатського театру пишеться і надалі. Її продовження залежить від того, наскільки театр зможе поєднати інституційну пам’ять із художнім оновленням, регіональну самобутність – із європейською відкритістю, а повагу до традиції – зі свободою мистецького пошуку. Упродовж понад століття ця здатність до спадкоємності й водночас адаптивність до змін забезпечували присутність професійного українського театру на Закарпатті, а сьогодні вона визначає і його відповідальність за майбутнє – як найбільшої сцени краю, найближчої до європейських кордонів і надійного культурного форпосту України.
