У Закарпатському обласному державному українському музично-драматичному театрі імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв є багато непересічних творчих особистостей, для яких театральне мистецтво стало доленосним, невіддільною частиною життя. Про таких митців часто пишуть на сторінках всеукраїнських та обласних засобів масової інформації. І це, звичайно, правильно. Наша ж розповідь про людину, яка не грає безпосередньо на сцені, не перевтілюється у щораз нові образи та ролі, і не так часто отримує в нагороду щирі оплески від вдячних глядачів та похвальні відгуки критиків про свою діяльність. Однак вона, безперечно, теж заслуговує на добре слово від колег і друзів про свою подвижницьку діяльність, бо пройшла разом з театром майже п’ятдесят нелегких років і була свідком не тільки багатьох творчих піднесень і падінь мистецької установи Срібної Землі – Закарпаття, але й безпосереднім організатором всієї творчої, господарської, постановочної, а часто й гастрольної діяльності осередку Мельпомени, який працює в місті над Ужем.
Це – ветеран праці, нинішній завідуючий постановочною частиною Закарпатського обласного державного українського музично-драматичного театру імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв Володимир Павлович Ушенко. Народився 23 вересня 1937 року в селі Камишани Білозерського району Херсонської області. Закінчив сім класів Херсонської середньої школи № 8 у 1952 році і змушений був піти працювати кіномеханіком на місцевий нафтопереробний завод. З 1956 по 1962 рік перебував на військовій службі в морських прикордонних військах на Чорному морі, де досить скоро отримав звання старшини, а згодом – головного старшини. Перед молодим військовим моряком відкривалися широкі горизонти хоч і нелегкої, але такої почесної, наповненої романтикою служби. Та юначе серце, добре пам’ятаючи хвилюючі миттєвості участі в шкільній художній самодіяльності, де він успішно займався в драмгуртку та виспівував у шкільному хорі, кликало його в іншу сферу – творчу. Сталося так, що все життя юнака враз змінив «його величність» випадок...
Якось військовий корабель, на якому служив Володимир Павлович, зупинився поблизу турецького кордону в Керченському проливі. Вільні від вахти моряки слухали концерт, який транслювався по гучномовцю на палубі. Диктор пристрасно оголосив чергові номери програми.
«А зараз, у виконанні лауреата Московського конкурсу естрадних виконавців, солістки народного естрадного оркестру Мукачівського міського будинку культури Галини Ноженко для вас прозвучить пісня «Який хороший вітерець», – повідомив диктор і після короткого оркестрового вступу в ефірі зазвучав чарівний голос молодої співачки із Закарпаття.
У гурті моряків, які заворожено слухали запропонований диктором музичний твір, був і Володя Ушенко, якому пісня надзвичайно сподобалася. Йому якось одразу закортіло побачити володарку того унікального дівочого голосу, познайомитися з нею ближче і висловити своє захоплення її талантом.
«А якщо спробувати написати до Мукачева листа. Можливо дівчина теж захоче познайомитися зі мною, відгукнеться», – схвильовано крутилася в голові нав’язлива думка. Володя відкидав її, але вона знову і знову приходила до нього. На другий день юнак таки не встояв перед спокусою, він здався на поклик свого враженого юначого серця – коротке, але досить тепле зізнання хлопця лягло на папір, а вже через кілька днів листа від моряка здивовано читала володарка того солов’їного голосу.
Сталося так, що Галина охоче відповіла на лист Володі. Між ними зав’язалося інтенсивне листування, а вже через кілька місяців, отримавши короткотермінову відпустку, головний морський старшина із Севастополя Володимир Ушенко поспішав у мальовниче місто над Латорицею на зустріч із співачкою Галею Ноженко. А потім були щораз тепліші і частіші зустрічі молодих людей біля Чорного моря та у мальовничому Закарпатті... Закінчилось все так, як і годиться в такому випадку. Незабаром, в овіяному морською звитягою місті-герої Севастополі, відбулася реєстрація шлюбу щасливої молодої пари.
Галина покинула Закарпатський облмуздрамтеатр, в якому працювала актрисою з 1957 року, і переїхала на проживання в місто Севастополь, де стала керівником художньої самодіяльності Балаклавського Будинку офіцерів. Сталося так, що незабаром постало питання про звільнення Володимира Павловича з морської служби і повернення молодої пари в Закарпатську область. Спочатку, з 1964 року, вони обоє працюють під керівництвом незабутнього майстра українського хорового мистецтва, народного артиста УРСР Михайла Кречка в Закарпатському народному хорі при обласній філармонії. А потім, коли у 1966 році Володимира Ушенка призначають заступником директора Закарпатського обласного державного українського музично-драматичного театру, його дружина Галина Андріївна теж повертається до цієї ж мистецької установи, котра дуже скоро стає для них обох доленосною, а робота в ній – улюбленою.
Згодом Володимирові Ушенку стало зрозуміло, що відповідальна робота в мистецтві потребує відповідних знань, тому паралельно з роботою він екстерном закінчує Ужгородську вечірню середню школу і вступає на навчання до Ужгородського державного університету на історичний факультет, який успішно закінчив у 1979 році.
Саме тут, у Закарпатському обласному українському муздрамтеатрі, доля звела їх з такими непересічними творчими особистостями, як Гнат Ігнатович, Степан Мартон, Євген Шерегій, Йосип Луцкер, Микола Манджуло, Марія Пільцер, Марія Харченко, Валентина Франківська, Ярослав Геляс, Олесь Гриб, Юрій Горуля, Василь Руснак, Анатолій Філіппов, Людмила Іванова, Віктор Костюков, Андрій Вертелецький та з багатьма іншими.
Робота в театрі міста над Ужем для молодої пари незабаром стала дуже привабливою, і вони обоє залюбки віддаються їй. Якщо згадувати окремо про актрису Галину Андріївну, то, мабуть, недарма режисери театру доручали їй грати відповідальні головні ролі в багатьох виставах, і вона ніколи не підводила їх. Це – Наталка із вистави «Наталка Полтавка» за п’єсою Івана Котляревського, Аза із вистави «Циганка Аза» та Дарина із вистави «Ой не ходи, Грицю...» за п’єсами Михайла Старицького, Мелашка із вистави «Наймичка» за п’єсою Івана Карпенка-Карого, Уляна, а потім Одарка із вистави «Сватання на Гончарівці» за п’єсою Григорія Квітки-Основ’яненка, Гелена із вистави «Голос Великої ріки» за п’єсою Дмитра Кешелі, Параска із вистави «В степах України» за п’єсою Олександра Корнійчука, Ганка із вистави «Жменяки» за Михайлом Томчанієм, Векла із вистави «Зона» за п’єсою Миколи Куліша та багато інших.
8 квітня 1977 року за значні досягнення в українському театральному мистецтві Галині Ушенко присвоєно почесне звання заслужена артистка України. Спеціалісти стверджують, що їй були притаманні такі чудові акторські риси, як подарований небом талант, унікальне вміння перевтілюватися, одержимість у творчості, душевний неспокій та Божа іскра, якою вона щоденно спалювала себе, освячуючи шлях майбуттю... Дотримуючись такого високого життєвого кредо, вона щодня палала на роботі і, мабуть, тому так рано згоріла.
У червні 2004 року її не стало...
Для Володимира Ушенка Закарпатський український облмуздрамтеатр теж дуже скоро став подарованою небом долею, єдиним і найважливішим захопленням на все життя. Бути причетним до всього, що відбувається в рідному творчому колективі, – таке високе професійне кредо людини, яка щаслива від того, що знайшла своє єдине місце в житті, душею вболіває за долю кожної поставленої в театрі вистави, за кожні гастролі по області та за її межами. Для неї немає більш відповідальної справи, ніж вивіреним курсом вести театральний господарський «корабель», згідно з постановочним планом забезпечувати кожну нову виставу всім необхідним для успішного здійснення задуму режисера і показу готового творчого продукту його величності Глядачу. Бо служба в театрі – вища форма людської діяльності, і більшу частину свідомого життя він прожив виключно театральними справами, давно душею зрісся з театральними особливостями – сценою, постановками, цехами, гастролями. Його люблять і поважають колеги, а молоді працівники вчаться у нього хисту віддаватися справі, яку полюбив на все життя. Він благотворно впливає на мікроклімат у рідному колективі, бо завжди доступний у спілкуванні для кожного, хто хоче отримати від нього пораду.
Для В.Ушенка театральне господарство – складний багатовекторний механізм, у якому немає другорядних справ. Колеги знають, що цю істину давно зрозумів багаторічний заступник директора, а з 2005 року керівник постановочної частини Закарпатського облмуздрамтеатру, ветеран театрального мистецтва України, який почуває себе в цьому величному творчому «морі», як риба у воді... У нього завжди багато цікавих задумів на майбутнє – отже театральна нива буде нескінченною.
Днями Володимир Павлович Ушенко у колі друзів, колег та членів родини відзначає свій славний 75-літній ювілей.
Щиро поздоровляючи Володимира Павловича з цим чудовим святом, зичимо йому довгих років життя в міцному здоров’ї, любові та пошані друзів, колег і численних любителів театрального мистецтва, бажаємо ветерану великого людського щастя і морального задоволення від високого почуття знайденого ним свого єдиного поважного місця на землі.
Василь КОБАЛЬ,
керівник літературно-драматичної частини
Закарпатського обласного українського
музично-драматичного театру
імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв,
заслужений працівник культури України
Культурологічні джерела: [Щокварт. вісн.]. – 2012. – № 3 (19), 4 (20). – С. 47–49.
Фото №1 – Заслужена артистка УРСР Галина Ушенко у ролі Феськи з вистави «Циганка Аза» за п’єсою М.Старицького.
Фото №2 – Головний старшина Чорноморського флоту Володимир Ушенко.
Фото №3 – Заступник директора Закарпатського облмуздрамтеатру В.П.Ушенко.
Фото №4 – Колектив Закарпатського облмуздрамтеатру на початку 70-х років xx століття.