Заслужена артистка України Людмила Іванова вже понад 55 років на професійній театральній сцені, але й сьогодні кожна нова роль її хвилює так само, як і в далекій юності, коли, закінчивши Дніпропетровське театральне училище, 1957 року молодою дівчиною потрапила на велику сцену визнаного в світі центру мистецтва Мельпомени в Харкові, а з 1962 року постійно перебуває в бурхливому театральному вирі Срібної Землі – Закарпаття, котрий закружляв її солодкими муками глибокого і правдивого перевтілення в образи щораз нових, зіграних нею, героїв, котрих протягом досить довгого творчого життя в неї було понад 120 і кожен з яких до цих пір для неї мов би той єдиний – незабутній, вистражданий.
Людмила Дмитрівна Іванова народилася 18 червня 1937 року.
З нагоди відзначення славного ювілею Людмили Іванової – провідної актриси Закарпатського обласного українського музично-драматичного театру імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв ми звернулися до неї з кількома традиційними запитаннями:
– Шановна Людмило Дмитрівно, що можете сказати про театральне життя нині вже далеких 60-х років минулого століття. Чим воно відрізнялося від сьогодення?
– Скажу відверто: в ті роки на велику сцену потрапити було не так легко. Ішов процес природного відбору кращих з кращих і театральна молодь старалась самокритично відноситись до оцінки своїх здібностей – всі ми систематично працювали над вдосконаленням акторської майстерності, щодня активно вивчали досвід тих, хто вже встиг заінтригувати і покорити перебірливого глядача.
Сьогодні, на жаль, цього майже вже не знайдеш – театральна молодь дуже часто страждає «зірковою хворобою», забуваючи, що природні здібності не так просто перетворити у професійний хист, котрим досконало володіють досвідчені майстри сцени. Трапляється, що молоді люди іноді необ’єктивно високо оцінюють свої можливості, часом навіть зневажливо ставляться до досягнутих копіткою працею успіхів представників старшого покоління.
У часи нашої юності основним критерієм визнання таланту був результат, виключно здобутий і показаний на сцені. Ми ніколи не дозволяли собі отримувати якісь легкі вигоди, чи привілеї «по блату» – і таке бачення ситуації було, як на мене, єдино правильним. Пам`ятаючи, що копітка праця – головне, я ще й сьогодні продовжую щодня удосконалювати свою майстерність, аби бути постійно «у формі».
Переконана, що тільки щоденна робота дає добрі результати!
– Які ваші прогнози щодо майбутнього нашого театру?
– Вважаю, що сьогодні нам потрібно дуже зважено добирати репертуар. На сцену не повинні потрапляти випадкові п’єси, копіювання репертуару інших театральних установ – хибний шлях. Потрібно шукати своє неповторне творче обличчя і тоді не буде випадкових вистав-одноденок. Кожна нова, запропонована до постановки п`єса, як на мене, повинна бути обговорена в колективі, а не нав`язана зверху. Наш Закарпатський муздрамтеатр ні в якому разі не повинен бути подібним на когось, тільки власний знаковий діючий репертуар в змозі закріпити визнане в цілому світі творче кредо – високе мистецтво народжується там, де люди вміють добре працювати, любити і шанувати свій край.
Кілька років тому мені було дуже приємно на гастролях у місті Рівне, коли під час показу вистави «Судний час» за п’єсою закарпатського драматурга Івана Козака, в якій ішлося про трагічну долю Карпатської України та її Президента Августина Волошина (нині Героя України ), в залі відбулося справжнє мистецьке свято. Рівненські глядачі по ходу вистави часто нагороджували нас гарячими оплесками, а по закінченні – довго не відпускали зі сцени, засипаючи квітами. Від керівників міста та області на адресу закарпатських митців було висловлено теплі та щирі слова подяки. Таке не забувається дуже довго – це був дійсно творчий фурор.
У діючому репертуарі нашого театру понад тридцять різноманітних вистав за творами класиків драматургії, зарубіжних і сучасних українських авторів. Кращі з них: «Ретро» («Шампанського і карету») за п’єсою Олександра Галіна, оперета «Танго для тебе» («Флірт і кохання») братів Шерегіїв, роман з народного життя «Дорога до раю» Дмитра Кешелі, нестаріюча класична музична драма «Назар Стодоля» Тараса Шевченка із неперевершеними «Вечорницями» Петра Ніщинського, комедії «Витівки Хануми» А.Цагарелі та «Американська рулетка» О.Марданя і багато інших. Більшість знакових вистав діючого репертуару поставлені народним артистом України Анатолієм Філіпповим – нашим головним режисером; вони не раз вдома і на гастролях отримували високі оцінки фахівців та глядачів. Сподіваюсь, що такою ж важливою в репертуарі стане і недавно поставлена одеським режисером Сергієм Гержиком (за його ж інсценізацією) вистава «Що залишаємо людям?» за повістю «Іван» нашого видатного земляка-письменника Івана Чендея, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Прем’єра вистави відбулася недавно і в ній задіяні всі актори старшого покоління нашого театру на чолі з народною артисткою України Марією Харченко, яка навіть у свої красні 88 років успішно справляється з виконанням дорученої їй режисером ролі.
– Що Вам найкраще запам’яталося за роки діяльності в різних театрах України і, зокрема, під час роботи в мистецькій установі міста над Ужем?
– На початку творчої діяльності сталося так, що я, окрім Харкова, мала можливість зануритися у творче середовище ще кількох обласних театральних установ України і багато чого звідти почерпнула для себе. Правда, в житті, як на довгій ниві, траплялося різне – було чимало злетів, здобутків, перемог, але траплялись і прикрощі, втрати, несподіванки. Мені, мабуть, дуже пощастило, бо доля подарувала багато творчих зустрічей і співпрацю з цікавими, непересічними особистостями. Саме тут, в Ужгороді, я отримала змогу багато чому повчитися у таких відомих діячів театрального мистецтва України, як Гнат Ігнатович, Марія Пільцер, Віктор Костюков, Ярослав Геляс, Марія Харченко, Анатолій Філіппов, Марія Сочка, Євген Шерегій, Кирило Марінченко, Віктор Аведіков, Наталія Лагодіна, Галина Ушенко, Іван Чуєнко, Андрій Вертелецький та ще від багатьох інших Акторів (з великої літери!), які й нині залишаються гордістю нашого театру. Я надзвичайно тішуся тим, що такі високі творчі особистості були в моєму житті.
Дякую долі, що, на театральній стезі, зустріла свого коханого чоловіка, ветерана Великої Вітчизняної війни Володимира Іванова, котрий теж був непересічним майстром сцени, але, на жаль, недавно відійшов у вічність...
– Чим Вас привабило Закарпаття, чому назавжди залишилися жити і працювати на його теренах?
– Цей надзвичайно мальовничий край давно зачарував мене не тільки своєю справді райською природою, але й, в першу чергу, завзятими та гостинними людьми, котрі вміють не тільки добре працювати, але люблять і знають творити, цікаво відпочивати, зберігаючи свої чудові звичаї та обряди. Багатонаціональність Срібної Землі – Закарпаття не заважає цим людям жити в мирі, любити всіх, хто до них прийшов з добром, і толерантно відкидати кожного, хто нехтує їхніми давно усталеними традиціями.
– Що, на Вашу думку, потрібно зробити, щоб театр в місті над Ужем домігся ще кращих результатів?
– Переконана, що в творчому відношенні нашому колективу під силу будь-які нові постановки – класичні вони, чи сучасні – немає значення. Останнім часом наш театр знаходиться на творчому піднесенні. Закарпатські актори і представники інших театральних цехів не раз доказували це своєю невтомною працею. І все ж таки, проблеми є. Вони виникають, як правило, там, де починають вирішуватися економічні питання. Часто, наприклад, після здійснення постановки тієї чи іншої п’єси, до якої залучено багато виконавців, виявляється, що цей твір на гастролі вивозити невигідно, особливо по області, в наші віддалені від Ужгорода райони. Останнім часом значно подорожчало пальне та інші матеріали, а це одразу відбивається на наших заробітках. Спонсорів та меценатів знайти ой як важко, а обласний бюджет сьогодні, в часи постійних економічних потрясінь, не витримує подібних перипетій. Хотілося б, щоб місцеві органи влади частіше звертали увагу на вирішення театральних проблем, щоб нам більше допомагали у подоланні економічних та деяких інших негараздів.
А нашим майстрам красного письменства, мабуть, потрібно активніше творити нові сучасні драматичні шедеври, щоб у репертуарному портфелі режисерів рідного театру завжди були нові п’єси, які піднімають і висвітлюють злободенні теми нашого іноді не зовсім райдужного сьогодення. Назріла, очевидно, і потреба оголошення в області конкурсу на кращий драматичний твір про наш край та про його неординарних людей – творців сьогодення, котрі живуть і працюють поряд з нами. Глядач, мабуть, теж давно чекає нових творчих знахідок. А такі твори в Україні є. Прикладом цьому може слугувати недавно виданий чудовий прозовий твір сучасного мукачівського письменника Мирослава Дочинця – роман «Вічник», котрий сколихнув читачів і спонукав краще та частіше замислюватись над філософією людського буття.
– Кого можете назвати серед акторів театру, хто вже встиг заявити про активний пошук свого творчого обличчя?
– Увесь колектив театру в місті над Ужем, від досвідченого директора Любові Вікторівни Оленчук до будь-кого з технічних працівників, в основному, показують щире вболівання за долю мистецької установи і роблять це активною працею, щоденним пошуком свого місця на творчій ниві, якнайкращими стараннями показати глядачам кожен запропонований твір, своє неповторне творче обличчя через образи героїв вистав. Перш за все, приклад сумлінного ставлення до роботи показують представники середнього покоління акторів. Це Михайло Фіщенко, Тарас Гамага, Катерина Якубик-Гамага, Наталія Засухіна, Василина Грицак, Олександр Мавріц, Леся Семків (список можна продовжувати ).
А серед молоді назвемо: Юдіту Чорну, Олесю Бідзілю, Кароліну Білак, Жанну Баранович, Сергія Баранова, Жанну Славич та інших. Віриться, що кожного з них чекає щасливе творче майбуття, бо працюють вони в театрі не із-за матеріальної вигоди (на жаль, посадові оклади акторів театру надто мізерні ), а за покликом серця. Переконана, що всі вони прийшли на сцену не випадково.
– Що хочете побажати своїм колегам з висоти Вашої чудової ювілейної вежі?
– З позиції сьогодення, хочеться побажати своїм колегам домагатися не тільки відмінних фізичних, але й моральних та духовних якостей. Ставити перед собою високу планку творчих вимог і сподіватися, що пройде час і все зміниться на краще, переступати через тимчасові матеріальні і моральні труднощі, відкидати все, що заважає творчому поступу вперед, бути переконаним, що краса, все ж таки, врятує світ і вірити в магічну силу справжнього мистецтва Правди, Добра, Справедливості.
Для мене театр і донині –
Це віра, любов, каяття
Даровані небом людині,
Мов доля – на все життя.
Будьте здорові та щасливі, шановні колеги!
Розмову вів Василь КОБАЛЬ,
керівник літературно-драматичної частини
Закарпатського обласного державного
українського музично-драматичного
театру імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв,
заслужений працівник культури України
О, Людмило Дмитрівно! Я згадую, коли ми з Вами грали в опереті В.Лістова «Севастопольський вальс» – Зіночку і Генку. Який це був дует! Не подумайте, що хвалюсь. Так тоді говорили глядачі і критики. А потім – «Валіза з наклейками» Д.Угрюмова... Далі життя пливло різними руслами, які тепер злились в одну ріку і сьогодні ми з нею граємо вже досить зрілих людей – Розу Олександрівну і Миколу Івановича у виставі «Шампанського і карету» за п’сою О.Галіна «Ретро».
Говорити про Людмилу Дмитрівну легко і весело – можна вживати безліч епітетів. Вона володіє високим інтелектом, чудовими вокальними даними, хореографічною і акторською пластикою, до нестями любить театр і не просто працює в ньому, вона служить йому, бо вона – талановита Актриса!
Працювати з Людмилою Дмитрівною мені, як режисеру, приємно і цікаво!
По життю Людмила Дмитрівна толерантна, скромна, співчутлива і добра натура. З теплотою та ніжністю ставиться до молоді – готова завжди прийти на допомогу, поділитись своїм досвідом.
Вітаючи Людмилу Дмитрівну з ювілеєм, я хочу побажати їй, як звичайно, міцного здоров’я, наснаги, терпіння, не здавати свою акторську форму, бо в «бочках» ще є сухий порох! Чекаємо на вибух!
Анатолій ФІЛІППОВ,
головний режисер театру,
народний артист України
Є люди, зустріч з якими має великий вплив на все твоє життя. Серед тих людей, з якими приємно спілкуватися в житті та на роботі – заслужена артистка України Людмила Дмитрівна Іванова.
Для неї кожен вихід на сцену, немов би перший, а кожна вистава – свято. Відбувається це тому, що акторство для неї щось більше, ніж улюблена професія. Прибери цей субстрат – і життя буде позбавлене тих яскравих фарб, котрі приносять їй безцінний дар щастя творчої людини – безмежно відданої мистецтву Мельпомени.
Від природи Людмила Іванова щедро обдарована небом натура. Крім яскравого таланту драматичної актриси, вона володіє рідкісною музикальністю, чудовим голосом, глибокими почуттями ритму та стилю. А ще мисткиня, на рідкість, завжди і всюди живе виключно театром. Не собою в театрі, а саме театром, тому, що щиро вболіває за нього, за спільну справу, любить і шанує своїх партнерів по сцені, вміє радіти успіхам інших не менше, ніж своїм власним досягненням.
Щастя і здоров’я Вам на многії літа!
Емма ЗАЙЦЕВА,
головний художник театру,
заслужений діяч мистецтв України
Культурологічні джерела: [Щокварт. вісн.]. – 2012. – № 2 (18). – С. 41–43.
