У Закарпатському муздрамтеатрі ім. Шерегіїв відбулася прем’єра вистави В.Шершуна “Крок від любові” за “Циганкою Азою” М.Старицького.
Поети давно з’ясували, що “любов”не римується практично з жодним хорошим словом, зате із словом “кров” – залюбки. Кожна нова закохана пара зарозуміло гадає, ніби саме вона уперше в світі схопить бога за бороду, проте винятків не буває. Особливо якщо закохані належать до різних соціокультурних світів, як у цій історії: він – із кочового циганського табору, вона із патріархального українського села, яке згодом було знищене у ході колективізації і збереглося хіба що де-не-де у карпатській глибинці. Тому історія сприймається як напрочуд закарпатська, хоча відбулася вона, якщо вірити авторам (а М.Старицький запозичив сюжет у польського волинського письменника Ю.Крашевського ) десь під Рівним. Та й зараз щось подібне діється у численних шлюбах наших заробітчанок, які укладаються в Італії, Чехії та ще дальших світах.
Твір про зіткнення двох космосів. Циганський табір представлено просто вражаюче, весь простір сценічного дзеркала і глибину сцени заповнено різноманітним реквізитом, частково це навіть нагадує залаштунковий цирковий простір з драбинами, канатами та іншими причандалами. Згори спускається казан із розкладеним під ним вогнищем. Парубки у шовкових сорочках, дівчата у широчезних спідницях до землі. Українські дядьки теж не ликом шиті – ледве не у гетьманських жупанах. А місцева звідниця Гарбузиха (Л.Білак) – просто цукерка, яка невпинно шарудить усіма своїми фантиками.
Від цієї усієї краси зразу паморочиться у голові, бо ж такий спокусливий сир буває тільки у мишоловці. Між двома громадами зразу виникає змагання – хто крутіший. Обидві намагаються взяти гору двома моментами: співами-танцями і жінками. У результаті формується любовний трикутник (власне, їх кілька, але головний один), який цілу виставу коле глядача то одним, то іншим кутом. Усе відбувається згідно відомої істини: якщо трагедії не уникнути, її слід організувати з шампанським, музикою і феєрверками.
Отаман-барон Апраш (А.Мацак) – такий собі олігарх місцевого розливу, образ більше сатиричний, хоча якимсь чином таки тримає у покорі всю братію і навіть крутить нею як циган сонцем.
Натомість матінка-зверхниця усього табору Гордиля (Т.Засухіна) – це якийсь міфологічний образ, язичницьке божество, матеріалізація снів З.Фрейд. Трохи не від світу цього, за нею відчувається якась особиста драматична історія, та головне, що кожне її слово – зразу богові у вуха. За великим рахунком, саме вона сприймається як головна пружина усієї тієї історії. Принаймні, від кожної її появи – аж мороз по шкірі.
Український сільський патріціат уособлює Наум Лопух (В.Шершун), цей мало говорить, зате діє рішуче. Весь собі на умі, свято переконаний, ніби знає, що таке добре і що таке погано. Актор і намагається зм’якшити свій образ, але ведмеже нутро персонажа постійно проривається назовні.
Герой-коханець Василь (Л.Геляс) – класична опереткова маска. Не закохатися дівчині неможливо, але ж нащо заміж за нього? Проте Галя (К.Щербанич) тим не переймається. Така собі правильна дівчинка, віктимна до непристойності, ніби і не хоче, але постійно знаходить пригоди на свої 90-60-90. Її суперниця Аза (Л.Волковська) – ніби і протилежність їй , а по суті той самий тип. Здатна крутити чоловіками, але сама купується на свого фатального чоловіка і зовсім втрачає голову. Прекрасно відчуває, чим усе скінчиться – і ніби мушка на вогонь.
Усе це під практично безперервний музичний батл: циганські романси проти української народної. Бракує тільки ведмедика на ланцюгові. Хоч і його ревіння постійно вгадується десь поза сценою. Реве про те, що кохання – рулетка, в якій виграти неможливо. Вірити у це, звісно, не хочеться, але проти сили мистецтва не попреш.
Сергій Федака
