В одній із лекцій докторка мистецтвознавства, театрознавиця, дослідниця сценічної шекспіріани в Україні та постколоніальних студій Майя Гарбузюк сказала, “памʼять - це один з важливих механізмів виживання в сьогоденні і конструювання майбутнього[…] Колоніалізм якраз і полягає в стиранні памʼяті та забороні на памʼять. Через театр, як і через культуру загалом, конструювалась наша ранньомодерна нація. Колоніальна ж стратегія скерована на те, щоб нація, яка формується, не мала основи, пам’яті, власної історії, не мала консолідаційного центру”. Окупаційні уряди позбавили український театр права на формування власної історичної памʼяті. І внаслідок цілеспрямованої методичної роботи на підставі спотворених фактів ми самі ж стверджували, що професійний театр в Закарпатті розпочав свою діяльність у 1946 році, цим перекресливши 25 років нелегкого творчого шляху. Але зараз настав час зануритися у витоки і осягнути правдиву історію створення і становлення Закрпатського обласного академічного музично-драматичного театру, який зараз по праву носить імена Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв.
У виданні “Архітектура Ужгорода. Австро-Угорська доба” дослідники Олег Олашин та Ліна Дегтярьова пишуть: “Питання побудови міського театру стало актуальним для Ужгорода після пожежі 1903 року, яка знищила літній театральний майданчик Ізідора Гутмана, що розташовувався в Совиному гнізді”. Ми розуміємо, що вже на початку ХХ століття в місті часто гастролювали угорські та єврейські трупи, виступи яких користувалися великим успіхом. “28 лютого 1906 року на засіданні міської управи 42 голосами “за” було ухвалено рішення про будівництво театру на Новій площі (нині Театральна)”. Зрозуміло, що про український професійний театр тоді ще не йшлося, але підвалини уже закладалися.
Знаний дослідник історії театру в Закарпатті кандидат мистецтвознавства, тетарознавець Василь Андрійцьо зазначає, українське театральне мистецтво почало інтенсивно розвиватися після розпаду Австро-Угорської монархії 1918 року. І вже у грудні 1919 року доктор Данило Стахура і професор Іван Панькевич заснували “Руський культурно-просвітній комітет” в Ужгороді, а у 1920 році створили при ньому драматичний гурток. У той же час в Ужгороді перебувала частина колишньої Української Республіканської Капели, яка називалась товариство “Кобзар”. Саме обʼєднання цих двох творчих груп стало основою для створення українського театру. У протоколі засідання Головного виділу Товариства “Просвіта” в Ужгороді від 27 грудня 1920 року, який опублікований у монографії “Руський театр Товариства “Просвіта” в Ужгороді (1921-1929)” Василя Андрійця, йдеться: “Драматичний кружок може дальше собі існувати та збирати аматорів, а театр повинен бути сталий. Це саме підніс п[ан] Приходько, що театр повинен бути сталий. І в Празі сказали, що хотіли би, щоби театр вже існував. Певно, що театр спочатку вже матиме дефіцити, бо публіку треба буде доперва виробити. Театр може штуками на провінції відіграти величезну культурну ролю. Сюда хотів би приїхати Микола Садовський, так само міг би приїхати з Відня б[увший] директор Національного театру в Києві Крживецький. Ставить внесок поручити “Кобзареві” грати як сталому театрові, а при Виділі утворити комісію, котра поставила би справу теоретично і підготовила справу праці театру. Д-р Панькевич попирає внесок щодо вибору комісії і додає, щоби повідомити власті, що від Нового Року театр стало зачинає грати”.
Заплановане на 8 січня відкриття не відбулося через конфлікт з товариством “Кобзар”, члени якого вважали, що саме вони є засновниками театру і вони мають формувати його кадровий склад. Юрій Шерегій публікує лист Романа Кирчіва: “Досі шириться баламутство, що театр заложила “Просвіта”. Це не відповідає правді. Я цілком не хочу відбирати у “Просвіти” її величезних заслуг і значення, але в таких тонких питаннях, як генеза постійного театру, треба завжди точно і ясно висловлюватися, якщо має бути правдивий образ історії. Тут “Просвіта” дала тільки фірму. Отже, історик мусив би писати так (наприклад, навівши евентуально ще давнішу історію — першопочатки в XIX ст.): Перший постійний (сталий) український театр (в Карпатській Україні) на території, заселеній українським народом, що належала до Угорщини, а потім була складовою частиною ЧСР під назвою “Підкарпатська Русь”, — зродився з ініціативи музично-драматичного товариства “Кобзар” в Ужгороді”. В свою чергу Августин Волошин, який очолював театральну комісію реагує так: “звідки і з якої причини отся офензива проти комісії. Бо комісія ще лиш організує театр, приготовила першу виставу і в своїх запрошеннях виразно зазначила, що саме “Просвіта” взялася організовувати театр. Театр не є ідентифікований з “Кобзарем”, на конкурс будуть вписуватися так члени кружка, як і “Кобзаря”.
“Отже, 15 січня 1921 р. відбулося святкове відкриття першого на Закарпатті українського постійного професіонального театру – Руського театру” - пише дослідник Василь Андрійцьо. І саме цю дати ми вважаємо датою відліку для Закарпатського обласного академічного музично-драматичного театру імені Ю.-А. та Є.Шерегіїв.
Фундамент професіоналізму був закладений у 1921 році, коли Руський театр Товариства «Просвіта» очолив корифей української сцени Микола Садовський. Він приніс на Закарпаття високі стандарти театральної культури, які згодом були підсилені галицькою школою з естетикою європейського модернізму Олександра Загарова, що створило унікальний мистецький сплав.
У другій половині 1920-х років театр зіткнувся з політичним тиском та фінансовою кризою - державна субвенція скоротилася з 280 000 до 40 000 крон, що призвело до ліквідації установи наприкінці 1929 року.
Після ліквідації першого Руського театру у 1929 році наступив період дезорганізації, проте культурний запит залишався високим. У цей період Микола Аркас (молодший) закладає новий “Руський театр”, намагаючись відродити професійні традиції на Закарпатті. Паралельно активізуються аматорські гуртки, які підтримували тяглість театрального життя до появи нових сталих інституцій.
Заснування театру “Нова Сцена” стало найвищим етапом розвитку театрального мистецтва регіону в міжвоєнний період. В часі проголошення незалежності Карпатської України (1938–1939) “Нова Сцена” фактично функціонувала як державний театр незалежної держави з центром у Хусті. Театр мав власну “Театральну школу”, яка готувала кадри, що згодом склали основу трупи обласного театру в 1946 році.
У 1936–1938 роках Земський Підкарпатський Народний Театр (ЗПНТ) в Ужгороді розпочав “нову еру” в театральництві Закарпатської України, яка вперше в історії краю вносила русифікацію українського населення”. Але місцеве населення не хотіло дивитися вистави російською мовою і саме тому в сезоні 1936-1937 років велися складні переговори про обʼєднання труп “Нової Сцени” та ЗПНТ для залучення більшої кількості глядачів. Юрій Шерегій так описує їх з братом Євгеном участь в засіданні в справі Карпаторуського театру та “Нової Сцени”: “Всі з напруженням дивилися на нас, що скажемо від “Нової Сцени”. Наше рішення було коротке: на Закарпатті живе український народ, не російський, це знає і пан староста й увесь світ, то ж потребує тільки українського театру. А такий вже є. Чого ж нам “входити” групою до ЗПНТ? Хоче пан староста “Новою Сценою” рятувати ЗПНТ? Ми на жодні компроміси в цій справі не згідні! Всі українські чинники, що були присутні на засіданні — члени Головного Відділу “Просвіти”, члени Першої Української Народної Ради й Дирекція нашого Дружества “Нової Сцени” - притакнули з усмішкою і на тому засідання закрито”.
У період угорської окупації Закарпаття під час Другої світової війни 1940-1944 років в Ужгороді функціонував Угроруський Народний Театр. Цей театр працював у складних політичних умовах на засадах угрофільства, але намагаючись зберегти театральні традиції, хоча його діяльність була обмежена цензурою та ідеологічними рамками окупаційної влади.
Ці складні історичні перипетії свідчать про те, що процес становлення професійної сцени в Закарпатті не переривався, а тяглість театральної традиції було збережено завдяки постійній системі внутрішньої підготовки кадрів, включно з драматичними гуртками, секціями та театральними школами.
Слухачі курсів під керівництвом М. Садовського та М. Біличенка стали тими самими акторами, які згодом сформували “Нову Сцену” Карпатської України. Аналіз особового складу доводить: артистична еліта, що працювала в театрі “Просвіта”, у 1938–1939 роках склала ядро театру «Нова Сцена». Після завершення Другої світової війни саме ці актори (зокрема М. Вроновська, М. Біловарій, М. Бращайко та інші вихованці довоєнних курсів) стали основою трупи державного театру в 1946 році.
Документальні свідчення підтверджують, що після відновлення театрального життя в Ужгороді у 1944–1946 роках, до роботи стали не “нові люди”, а ті, хто вже мав за плечима десятиліття професійного служіння. Зокрема, Євген Шерегій розпочинав свій шлях художнім керівником у драматичному гуртку “”Пласту, продовжив творчу діяльність у театрі “Нова Сцена”, а у жовтні 1946 року став музичним керівником обласного театру, забезпечивши прямий звʼязок між епохами. Члени трупи “Нової Сцени”, такі як Маруся Шерегі-Шутко та Іван Шутко, що пройшли випробування часом і зміною влад, стали невід’ємною частиною колективу. До трупи влилися також актори колишнього “Угро-руського Народного Театру” (Левкулич, Гоца, Бідяк, Лашкай) та Земського Підкарпатського Народного Театру (Марія Пілцер, Е. Сочка), що свідчить про консолідацію всіх професійних сил, вихованих на засадах 1920-х років.
Адміністративне рішення 1946 року було лише формальним закріпленням вже існуючого творчого організму. Історія Закарпатського обласного академічного музично-драматичного театру імені братів Шерегіїв є єдиним, неперервним процесом, де інституційна тяглість забезпечувалася передусім спадкоємністю трупи. Сучасний колектив є прямим спадкоємцем традицій, закладених понад століття тому, а 1946 рік слід вважати датою одержавлення та реорганізації вже зрілої театральної інститутуції. Ми маємо нарешті відкинути нав’язаний окупаційною радянською владою міф про “80-й сезон”, який штучно скорочує нашу пам’ять і робить 1946 рік точкою відліку “з чистого аркуша”. Коли ми говоримо про історію Закарпатського облмуздрамтеатру, то не маємо права забувати його основоположників: Миколу Садовського, Олександра Загарова, Марію Морську, Ганну Совачеву, Миколу Певного, Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв. Саме їхні учні, соратники та послідовники протягом 105 років плекали українське театральне мистецтво на Закарпатті - творили не завдяки, а всупереч усім окупаційним режимам. Ця неперервна традиція, що передавалася від корифеїв до митців “Нової Сцени” та акторів повоєнного періоду, є найкращим доказом того, що справжня історія нашого театру почалася не за радянськими вказівками, а з волі та таланту вільних українських митців ще у 1921 році
Сьогодні, дивлячись на справжню документальну історію становлення театру через призму деколонізації нашої памʼяті, ми маємо всі підстави стверджувати, що цьогоріч ми відзначаємо 105-ту річницю від дня заснування Закарпатського обласного академічного музично-драматичного театру. Це не просто зміна цифри, а визнання того, що театр, переживши кілька окупацій та політичних режимів, зберіг свою українську ідентичність від часів “Просвіти” до сьогодні.
