З живопису, музики й театру — безпосередньо у війну.
У медіа та в соцмережах ми спостерігаємо за життям добровольців із Закарпаття на фронті. І серед них — творчі люди. Ми особисто знайомі з ними, адже писали тексти про них та їхні проєкти.
Ми впевнені, що мистецтво є їхнім життям. І нам важливо знати і хочеться розповісти всім про те, як війна трансформовує їхню творчість.
Максим Плеша — художник, займається живописом. Мав виставку в місцевій чайній, нещодавно розкрив себе у вуличному портреті, планував розпочати другий сезон у цьому жанрі, якраз під час весняної сакури. Має власну родину й доньку.
Андрій Гасинець — учасник відомого й популярного експериментального гурту Tango Tempo, співзасновник промо-групи Voice. Де він грає, там завжди багато слухачів. Якраз напередодні війни дописував новий альбом.
Рудольф Дзуринець — актор, заступник директора Закарпатського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені братів Шерегіїв. 15 років — у професії. Він каже, що театр — це навіть не стиль життя, це і є життя. Має родину, двох доньок.
На момент нашої розмови перебував у лікарні, отримав другу контузію, але мужньо тримався. А напередодні публікування матеріалу якраз повернувся додому.
В Ужгороді Максим творить живопис, до прикладу, втілює свої задуми в місцевому кафе Indigo. Успішно займається вуличним портретом. Наразі ж він — помічник гранатометника.
— Яким було твоє життя до 24 лютого 2022 року?
— Попередні півроку до війни в мене все було ідеально. Я нарешті знайшов собі вчителя з олійного живопису — Петра Свалявчика. Наслідував від нього Закарпатську школу живопису за прямою лінією від Бокшая до Василя Свалявчика, батька мого вчителя.
Працював половину тижня в ABC, решту часу малював та індивідуально займався із учителем.
ABC — для грошей, живопис — для мистецтва. Повна гармонія.
— Які були плани на весну 2022?
— Я вже другий сезон мав заробляти вуличним портретистом. Це мала бути казкова весна… Сакура цвіте, туристи… Хочеш — просто малюй, хочеш — бери гроші, хочеш — даруй роботу. З магазину і так платня хороша.
— Що мотивувало тебе піти добровольцем?
— Як можна не піти на фронт? Я це не розумію. Без емоцій.
— Що сказала родина?
— Ніхто з моїх рідних і знайомих не знав, що я відʼїжджаю, тому ніхто ніяк не відреагував, я їм не дав такої можливості. Тепер із усіма підтримую звʼязок і всі, звичайно, переживають, відправляють різні смачні речі, корисні речі.
— Тобі малюється там?
— Багато зусиль знадобилося, щоби звикнути до армії. Я вклав у війну багато праці і нервів, а це лише четвертий місяць. Ще й треба звикнути до страху і постійно бороти його.
Тому — мистецтво відійшло на другий план. Бували почеркушки в зошиті, які залишив на передовій. Або — ілюстровані звернення на стінах до побратимів чи ворога в грубо-солдатському форматі.
— Про що думається тобі? Що відбувається зі світоглядом?
— Стараюся не думати. Взагалі. Думається за колектив, за єдність. Нічого не змінилося в моєму світогляді.
Поруч із Максимом мешкає кіт Мейсон.
Ось що Максим каже про нього:
— Він хропить і говорить уві сні, б’є собак і миє поспіхом лапи, коли, почувши прильоти, мусить бігти у підвал.
Власна музика, музичні події, ідеальні креативні колаборації — це про Андрія. Ще напередодні війни завершував альбом, а з 1 березня він у 128-й бригаді, 5 березня виїхав на фронт.
Далі — пряма мова.
— Я не служив, через хронічну виразку міг би сидіти вдома, але… По-перше, ніхто не може вказувати нам як жити. Далі мені це було схоже на тотальне знищення всього, що любиш…
У перший день війни я побіг з Tango Tempo на студію, аби дописати майже закінчений альбом, але зрозумів, що не можу грати. А музика для мене — це все. Це мене розізлило.
Тут у нас немає типового дня, живеш моментом, секундами під час бою. Хлопці принесли гітару, але ми весь час переїжджаємо, відступаємо і йдемо вперед. Я не можу тут грати. Ми виснажені фізично, морально, душевно.
Але тримаємось і чекаємо на ротацію, в яку слабо віриться.
Неодмінно один із улюблених акторів глядачів Великої та Малої сцен закарпатського драмтеатру. Під час інтервʼю він перебував у госпіталі після другої контузії, а перед публікацією приїхав до Ужгорода.
— Рудольф, банальне питання, але чому відразу з початком війни ти вирішив йти в солдати?
— Ну, по-перше, я патріот, син моєї країни, тому маю її захищати.
Памʼятаю перший день війни. 25 лютого я пішов і записався в тероборону.
У перші два дні війни, коли я очікував дзвінка із військкомату, то волонтерив, але це мене не заспокоювало. Коли потрапив у військову частину, то трохи заспокоївся і розумів, що роблю щось корисне для країни.
Два місяці ми навчалися в Ужгороді і потім нас перевели на передову в Донецьку область, до складу ЗСУ.
— Як відреагувала дружина?
— Спочатку вона була проти, казала, що є професійні військові і для чого це мені, ти — творча людина, актор, заступник директора театру, в тебе багато роботи.
— І тебе ніщо не зупиняло?
— Я не знаю, чому, але я просто не міг залишатися вдома, я не міг дивитися новини, я не міг дивитися на все те, що відбувалося в Україні. Я розумів, що мушу бути там, мушу підтримувати, мушу допомагати.
— Як минає типовий день, якщо взагалі бувають такі типові дні?
— Знаєте, у нас усе непередбачувано, все залежить від бойових задач. Нам їх дають, ми їх виконуємо. Тримаємо позиції, відбиваємо атаки ворога, намагаємося не пропускати ворога, захищати Україну від орків цих, смердючих.
— Люди мистецтва переважно складно уявляють себе без творчості. На війні ж усе по-іншому?
— Ну, наразі я взагалі не замислююсь над мистецтвом, творчістю, бо тут, по суті, немає часу на такі роздуми. Я інколи думаю про театр, але більшість часу приділяється бойовим задачам.
Тут ти думаєш, як зберегти своє життя і своїх побратимів. Думаєш про те, щоби повернутися додому живим, неушкодженим, адже в мене є сімʼя, дружина, діти. Я мрію бачити їх, спостерігати, як доньки ростимуть, переживати з ними їхні підліткові проблеми, поставити їх на ноги.
— Як почуваєшся? Знаю, що потрапив до лікарні…
— Наразі знаходжуся в лікарні (на момент розмови, — авт.), в мене бойове поранення, контузія, струс і внутрішня кровотеча. Зараз у мене такі дні. Стан — задовільно-стабільний.
Це вже друга контузія, першу отримав на початку, вийшов із неї. А тепер уже друга, важка така. Накрили нас дуже, втратив свідомість і отак.
— Тобі важко і страшно, але, так відчуваю, що світоглядно тобі легше на фронті, ніж залишатися в Ужгороді?
— Я просто не міг знаходитися в Ужгороді. Коли бачив в новинах ці всі знущання, насильство — це просто жах. І розумів, що маємо їх зупинити, мусимо перемогти, мусимо довести собі, світу, що росія не є такою потужною державою, як вона себе вважає.
Щодо “страшно”, то кому не страшно? Коли стоїш на межі життя й смерті, свого життя і своїх побратимів… І щодня бачиш жахливі картини, які я не був готовий бачити, але доводиться їх спостерігати, бо це війна.
P.S. Рудольф — в Ужгороді.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
Евеліна Гурницька, Varosh
